Загальні закони гармонії XX-XXI століть:

свобода у застосуванні дисонансу та пов'язана з нею нова акордика (гармонійна вертикаль; наприклад, «Весна священна» Стравінського);

автономність хроматики, тобто 12-ступінь тональної гармонії (заключний каданс «Ромео та Джульєтти» Прокоф'єва);

вільна 12-тоновість (Багателі, ор. 9 Веберна);

множинність гармоніко-функціональних систем;

діатонічна модальна гармонія («Курські пісні» Свирідова);

хроматична тональність (2-й віолончельний концерт Шостаковича);

полімодальність (п'єса «Невідчутні звуки мрій» Мессіана);

техніка центрального співзвуччя (4-та картина 3-ї дії «Воццека» Берга);

серійна гармонія (Варіації для фортепіано, ор. 27 Веберна);

сонорна гармонія різних типів та гармонія мікрохроматики («Групи» для 3 оркестрів Штокхаузена; «Pianissimo» Шнітке; «Дзвони» Щедріна; фортепіанне тріо Е. В. Денісова) тощо.

Розвиток музично-наукового поняття гармонії

Філософсько-естетичне поняття гармонії розроблялося з давніх-давен.

У греків воно відбилося в міфах про космос і хаос, про гармонію сфер. У V-IV ст. до зв. е. зазначаються і перші свідчення застосування слова «гармонія» у спеціальному музично-теоретичному сенсі.

У Філолая і Платона "гармонією" називається октавний звукоряд (різновиди інтервальної структури консонансів отримали в гармоніці назву "видів"), який мислився як зчеплення кварти та квінти.

У Арістоксена та (пізніше) Боеція «гармонією» також названий один із трьох - енармонічний - пологів мелосу.