Баріа, Таруса, Чур, Чуріла, який жив у Сварзі, був настільки гарний, що зводив з розуму всіх небожительок.

Та й сам він закохався, і ні щоб у незаміжню - за дружину самого бога Барми Тарусу.

Пригодилася мені кручинушка, — співав Чуріла, — від зазнобушки червоної діви, від Тарусушки молодої…

Чи тобі шкода моя, діва, я сердечком все страждаю, від тебе не сплю темної ночі ...

А Тарусушка відповіла так: — Ти піди, порох білий, на вечірній, на пізній зорі!

Ти піди на зорі ранковою!

Занеси всі стежки- Дороженьки, сховай від Барми-бога слідочки, за якими Чурилушка хажував.

По полях наскакував зайчиком, по приступочках — гірничо-старцем, по сінях ходив — добрим молодцем, до ліжечка — коханцем.

Понадрався Чуріла ходити до Таруси, поки Карма молився у храмі, або на горі Березані.

Але не змогла порох приховати зради Таруси.

Якось бог Барма молився на горі Березані.

І росла на тій горі береза ​​— вгору корінням, униз гілками.

Захиталася та березонька, і стала Бармі-богу нашіптувати: - Як не гріти взимку Сонцю Червоному, як не гріти вночі ясну Місяцю, так любити не стане Таруса розпостилого бога Барму!

Буде похмурий день осінній, дутимуть холодні вітри, І втече від чоловіка Таруса до Чурилушке - коханку.

Як дізнався про зраду бог Барма — дуже розсердився.

Сів верхи на лебедя і прилетів додому.

Там він застав Тарусу в обіймах Чурили.

І, не довго думаючи, він відрубав Чурилушці голову. {То не лебідь крильцем змахував — махнув своїм мечем своїм Барма. То не перли скотилися на підлогу - то пролилася кров Чурили}.