(Клеонід, Бакхій, Гауденцій, Боецій) та музично-теоретичні дослідження гармонії (найбільші праці греків Арістоксена, Птолемея, Арістида Квінтіліана) містили в обов'язковому порядку виклад і тлумачення питань гармонії: вчення про музичний (висотно певний звук) піфагорійської традиції — обов'язково в «математичному» ключі), про інтервально-звукову (у тому числі про Повну двооктавну) систему з властивими їй звукорядними («модальними») функціями, про ладові звукоряди («тони», «лади»), про метабол та ін.

Згодом поняття гармонії зберігало свою смислову основу («логос»), однак конкретні уявлення про гармонію як звуковисотну злагодженість диктувалися актуальними для даної історичної епохи музики оціночними критеріями.

У міру розвитку багатоголосної музики гармонія розділилася на «просту» (одноголосну) та «складову» (багатоголосну; у трактаті англійського теоретика Уолтера Одінгтона «Сума теорії музики», поч. XIV століття).

Дж. Царліно дав спекулятивно-математичне обґрунтування (яке сам вважав «природним») великого та малого тризвучья (які за традицією описував як конкорди); поділив всі лади (одноголосі) на великотерцеві та малотерцеві.

Йому належить знаменита характеристика (нині оцінюється як надмірно спрощена) мажорного тризвучтя як «веселого» (harmonia allegra), а мінорного як «сумного» (harmonia mesta).

М. Мерсен визначив роль басу як фундаменту гармонії, описав явище обертонів у складі музичного звуку.

Йоганн Ліппій вперше трактував обидві тризвучтя як акорди, описавши «гармонічну тріаду» (trias harmonica) як «істинний і триєдиний корінь, що звучить, найдосконалішої і цілковитої гармонії»; також уперше засвідчив звернення акордів.